Наконечний Андрій Васильович народився 26 листопада 1996 року в Кам’янському (до 2016 року – Дніпродзержинськ).
У 2012 році закінчив Ліцей №39. Однокласниця Аліса з теплом згадує про свого шкільного друга:
«З Андрієм я дружила ще в молодших класах. Ми були досить близькими друзями: після школи часто гуляли разом, а він постійно проводжав мене додому, адже ми жили недалеко одне від одного. Мої спогади про нього — світлі й теплі.
Особливо добре пам’ятаю, як Андрій дуже допоміг мені навчитися читати. У першому класі мій рівень читання був слабким, і, на відміну від деяких дітей, він ніколи не насміхався з мене. Навпаки — підтримував і щиро допомагав. Одного разу він дав мені свою улюблену на той час книжку Марка Твена «Пригоди Тома Соєра» і сказав читати її щодня потроху, щоб я навчилася краще читати. Він навіть перевіряв мене щодня. Завдяки Андрію я почала читати впевненіше, а згодом і полюбила читання.
З теплом і наївною усмішкою згадую, як ми змагалися між собою, збираючи колекції наліпок. У шкільній бібліотеці продавали листочки з унікальними наліпками за 50–75 копійок. Ми купували їх за кишенькові гроші, які нам давали батьки, і з великим захопленням поповнювали свої колекції. У кожного з нас було понад сто наліпок, і ми годинами могли рахувати їх та порівнювати, у кого скільки.
Для мене Андрій назавжди залишився добрим, чуйним другом дитинства. Ми проводили вільний час одне в одного вдома, разом грали в комп’ютерні ігри, святкували дні народження. Він був світлою, щирою людиною, з якою поруч завжди було спокійно й радісно.
Його життя обірвалося надто рано, і це невимовно боляче усвідомлювати. Та в моїй пам’яті Андрій назавжди залишиться тим хлопчиком з добрим серцем, який умів підтримати, допомогти й зробити світ навколо трохи світлішим. Світла пам’ять про нього житиме в серцях тих, хто мав щастя знати його».
Ще в школі він вирішив пов’язати своє життя з військовою справою, тому продовжив навчання у Дніпровському державному технічному університеті з посиленою військовою підготовкою та закінчив Національний університет «Запорізька політехніка», отримавши звання молодшого лейтенанта.
Працював в корпорації АТБ-Маркет, старшим комірником. Одружився, народилася чарівна донечка Василина.
У березні 2024 року став на захист країни. Він був справедливим, дбав про своїх людей. Андрій виконував свій військовий обов’язок як відповідальний командир взводу артилерійського дивізіону 3-ї артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Мав звання лейтенанта.
2 січня 2025 року Андрій героїчно загинув поблизу населеного пункту Суджа Курської області РФ. Внаслідок атаки ворожим fpv-дроном воїн отримав поранення, несумісні з життям.
Його жертовність та мужність не можуть залишитися без належного вшанування. Його ім’я має стати символом незламності для майбутніх поколінь. Він захищав батьківщину до останнього подиху мужньо.
Мама пишається своїм єдиним сином-героєм. Андрій багато мріяв про майбутнє, але, на жаль, його мрії більше не здійсняться.
Указом Президента України від 20 лютого 2025 року № 91/2025 за особливу мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Похований 4 січня 2025 року на Алеї Героїв кладовища по вул.Весняній.
Йому назавжди залишилося 28 років. Вічна пам’ять і слава Герою!
Вічна Пам’ять Герою!
Як я живу після втрати сина?
Якщо ( когось хвилює) хтось думає, що мені вже легше — ви дуже помиляєтесь.
Я просто навчилась мовчати про свій біль, бо більшість не хоче його чути. З кожним днем не стає краще. З кожним днем — важче. Бо що далі від того дня, коли мій син пішов у Небо,
то ближче я до усвідомлення, що він не повернеться. І це розриває на шматки.
Усмішка на моєму обличчі — не знак, що я «отямилася». Це маска, щоб не пояснювати знову і знову те, що все одно ніхто не зрозуміє.
Правду скажу: зрозуміє мене лише та мати, яка втратила свою дитину.
Не просто втратила — а поховала Героя.
Частинку свого серця. Своє життя. А решті… здається, байдуже.
Легше зробити вигляд, що все налагодилось, що «час лікує». Легше не бачити чужого болю.
Легше закрити очі на те, як живе мати Героя після поховання. Бо так зручніше.Та знаєте що?
Той, хто втратив дитину, не «живе далі». Він щодня вчиться дихати заново. Кожен ранок починає з порожнечі й тиску в грудях, і засинає з молитвою зустрітися у сні зі своїм янголом.
Я не прошу співчуття.
Я прошу лише одного — людяності і не робити вигляд, що мій біль минув. Бо він нікуди не зникає і не зникне . Я просто навчаюсь носити його із собою — як хрест, який ніхто не бачить, але він важкий щодня.